У Вінниці Ігоря Гембу з позивним «Гагарін» знають як активного й ініціативного громадського діяча, очільника ветеранської організації. До того він встиг попрацювати керівником обласного осередка «Правого сектора», а ще раніше – пройти військовий вишкіл і взяти участь у антитерористичній операції. Нині – також на фронті. Свій головний у житті вибір «Гагарін» зробив в серпні 2014-го, коли добровільно пішов до війська.
Про Майдан
У 2014-му я працював у турагентстві менеджером, досліджував себе у цій справі. Коли почався Майдан, я став його активним учасником. А потім зрозумів, що не можу повернутись до звичної роботи, бо не бачу у ній сенсу, коли такі події відбуваються з країною. Для мене розуміння багатьох процесів зупинилося. Як можна розвивати себе чи будувати щось у таких умовах?! Війна стала логічним продовженням Майдану: це проблема, яку треба тут і зараз вирішувати. Все інше – другорядне.
Про вишкіл
Я пішов добровольцем у «Правий сектор» і потрапив до їхнього навчального центру. Вишкіл полягав не лише у тому, щоб навчити людину поводитись зі зброєю. Найголовніше, що дав цей табір, – командне злагодження, усвідомлення морально-вольових якостей і своїх можливостей. Зі зброєю якраз мені було найлегше, оскільки батько-мисливець ще у дитинстві сформував відповідальне ставлення до неї. А ось розуміння, що таке війна, прийшло не одразу. Насправді ми всі ніколи не мали такого розуміння. Для всієї України це стало абсолютно новим досвідом. Навіть кадрові військові проходили лише навчання, але не мали реальної бойової практики. Тому у цьому сенсі і вони, і добровольці були майже в однакових умовах.
Про Піски
Перше незабутнє враження від фронту: там є побут. Він інший, ніж у мирному житті, але він є. Хлопці готують, сідають обідати разом, якщо є така можливість. Пам'ятаю, якось у 2014-му, просив хлопців зробити якісне фото для моєї мами, адже вона не вірила, що у нас є польова лазня і що зі мною все гаразд. Добровольцем я став, не порадившись з родиною. Мені вистачило сміливості піти воювати, але не вистачило рішучості сказати мамі і сестрі. Про участь у воєнних діях я розповів їм пост фактум.
Якраз тоді тривала активна фаза захисту Донецького аеропорту. А оскільки Піски знаходяться поруч, наше завдання було «відтягнути» увагу ворога на себе і дати можливість захисникам ДАПу міцніше укріпити позиції. Я служив там до січня 2015-го, до моменту першого поранення.
Про роботу з ветеранством
Весною 2020-го, уже як демобілізований, побачив в інтернеті оголошення про вакансію у Вінницькому Veteran Hub і подався на конкурс. Мені тоді подумалось: я багато спілкуюсь з ветеранською спільнотою, маю досвід і бажання, чому б не спробувати?! Якби не повномасштабна війна, я би і зараз займався тим, що дійсно люблю. Насправді внутрішньо дуже заряджає усвідомлення того, що ти можеш допомогти своїм побратимам і посестрам вирішити те чи інше соціальне питання. Життя реально набуває змісту і глибини.
Чим пишаюсь? Тим, що вдалося створити команду, яка нормально працює навіть тоді, коли майже половина офісу пішла воювати. Вдалося запустити проєкт «Мобільний офіс», «Шлях ветерана» і ще багато всього, що полегшує життя колишніх і нинішніх воїнів.
Про повномасштабне вторгнення
Наразі я – військовослужбовець сил спеціальних операцій. Брав участь у Балаклійській операції, був при звільненні цього міста. Пам’ятаю атмосферу після деокупації: люди зупинялись, пригощали нас пирогами. Дуже велика була радість від повернення України.
Те, що було раніше (під час АТО), і зараз, – це одна війна, але два різні сценарії. Відповідно ми, як суспільство, теж змінились. Моє спостереження: ми все таки, порівняно з 2014-им, стали більше сприймати ситуацію не як щось, що «відбувається на сході», а як боротьбу свого народу, своєї країни. Війна впритул наблизилась до кожної родини, і люди почали частіше брати на себе відповідальність за рішення і дії. Більше людей шукають своє місце у цьому процесі і запитують себе: чим я реально можу бути корисний? У часи АТО багато хто шукав для себе виправдання, відхрещувався і намагався не заглиблюватись.
Звичайно, у час війни можна побачити й інший бік медалі. Під час операції з оборони Сіверодонецька зустрічались і ті, хто казав «Зачєм ви сюда прішлі? Вот ви прієхалі, а по нам будут тєпєрь стрєлять!» й максимально своєю поведінкою показували, що вони чекають росію. Такі теж є.
Про майбутні зміни
Ми всі однозначно мусимо змінитись ментально. Адже зараз, коли хлопці і дівчата повертаються додому, не завжди зустрічають належну повагу до себе серед мирного населення, у мирних містах.
У мене сьогодні була банальна ситуація в одному з населених пунктів далеко від фронту. Мав потребу під’їхати, звернувся до водія маршрутки, на що почув «ні, я не буду тебе підвозити, у мене дальній рейс і ти для мене невигідний пасажир». Таких історій не повинно бути. Хлопці і дівчата після повернення мають відчувати свою цінність для суспільства. Можна боротися з буд-якою бюрократією, але все це зведеться нанівець, якщо люди навколо не виявлятимуть до захисників поваги.
Про мотивацію і добровольців
Не вигоріти зсередини і не впасти у відчай на війні допомагає розуміння: навіщо я тут і нащо я за це взявся? Якщо ми зараз не захистимо країну від ворога, я просто не розумію, яким може бути майбутнє. Я складно уявляю, яким чином тоді моє життя може тут продовжуватись. До початку повномасштабної війни я встиг одружитись і навіть місяць пожити разом. Дружина Катерина чекає вдома, тож я хочу у мирний час присвятити себе сім’ї. Це і є мотивація.
На мою думку, зараз практично кожен є добровольцем цієї війни. Навіть якщо ти отримав повістку через військкомат, а не прийшов туди сам, ти все одно прийняв добровільне рішення пройти огляд. Ти не заховався, не комісувався, не втік за кордон. Ти вже взяв на себе відповідальність вдягнути форму, взяти зброю, стати на позиції.
Сьогодні я би вже не розділяв воїнів. Різними шляхами, але люди прийшли у військо і об’єднані спільною ціллю.
Kommentare