Культура підтримки — те, що дійсно важливо розвивати зараз в Україні. Майже у кожній родині і колективі є ті, хто під час війни втратив найдорожчих людей. У багатьох з нас виникає природне бажання допомогти. Але як зробити це екологічно? Як не завдати нової травми необережним словом чи дією? Коли варто промовчати, а коли обійняти? Зібрали в один матеріал прості поради від нашої психологині Вікторії Слободинської.
Звертайте увагу на стадії «горювання»
Психологи ділять період «горювання» на 5 стадій, які змінюють одна одну впродовж першого року після втрати.
Шок, заперечення
Злість, агресія
Торг
Депресія
Прийняття
Зауважимо, що вони не обов’язково йдуть послідовно. Часом людина може «відкочуватись» назад внаслідок певних подій чи спогадів, потім переходити на наступну стадію. Кожна з них має своє особливе емоційне наповнення, яке впливає на сприйняття зовнішніх контактів, спілкування, оточення. І те, що є нормальним на одному етапі, може завдати болю на іншому.
Найгірший варіант «застрягання» надовго. Наприклад, коли через рік після втрати людина продовжує агресивно взаємодіяти зі світом або роками живе у депресії. Передовсім це небезпечно для неї самої, і тому потребує психологічної корекції у супроводі кваліфікованого спеціаліста.
Як діяти/не діяти під час цих стадій
На самому початку, коли у людини ШОК-ЗАПЕРЕЧЕННЯ, її когнітивні можливості дуже загальмовуюються. Вона складно сприймає дійсність і може взагалі не пам'ятати окремих епізодів. Тому ваші слова підтримки, ймовірно, не усвідомить. ВАЖЛИВО у цей час не залишати людину насамоті. Якщо у вас з нею не надто близькі відносини (сусід, колега), «передайте» опіку комусь ріднішому. Ви ж можете взяти на себе певні організаційні питання: наглянути за дітьми чи домашніми улюбленцями, купити ліки чи продукти, забезпечити комунікацію у колективі, збір коштів тощо.
На стадії ЗЛІСТЬ-АГРЕСІЯ людина потребуватиме виходу емоцій, тож несвідомо шукатиме винних у тому, що сталося. Часом у трагедії винуватять державу («не забезпечили всім, чим потрібно», «кинули в пекло»), сім'ю («не підтримала», «не втримала»), волонтерів та громадських активістів («вчасно не допомогли», «не врятували») тощо. На емоційному рівні агресія може «виплескуватися». Не сприймайте гострі слова на свою адресу. В людині говорять горе і біль, а ви просто знаходитесь поруч. Заперечувати чи виправдовуватись не варто так само, як і ображатись.
Якщо стадія ДЕПРЕСІЇ триває дуже довго, і це помітно, спробуйте обережно і коректно скерувати людину до психолога, психотерапевта чи організацій, які надають таку допомогу. У жодному разі не «вмикайте психолога у собі», намагаючись давати поради на основі власного бачення ситуації. Робота з емоційною травмою та посттравмою вимагає особливих знань та вмінь. Цим повинні займатись спеціалісти!
Чого не варто говорити?
«Я знаю, як це важко…» «Я розумію, в якому ти стані…» — ці фрази можуть викликати роздратування. Кожна людина переживає втрату по-своєму. ТИ НЕ МОЖЕШ ЗНАТИ, як це відбувається в інших, тому не порівнюй.
«Всі ми там будемо…», «На жаль, люди смертні…», «Ти не одна така…», «Пів України зараз в такому горі…», «У тебе хоч є могилка, щоб поплакати, а ось у моїх родичів навіть тіла не знайшли…» — ці фрази ЗНЕЦІНЮЮТЬ втрату і «розчиняють» її в інших подіях.
«Старайся не думати про це!», «Тримайся, не плач!», «Переключайся!» — поради, які налаштовують на витіснення емоцій. Натомість запускають МЕХАНІЗМ «ЗАСТРЯГАННЯ» у вище згаданих стадіях горювання. Допоки людина емоційно не проживе втрату, вона не зможе рухатись далі.
«Ти сильна!», «Тримайся!», «Ти мусиш жити заради дітей!», «Життя все одно продовжується…» — менше за все, людина, травмована втратою, хоче почути, що саме і для кого вона мусить робити. Її всесвіт зруйновано, тож на цьому етапі про «продовження життя» не йдеться. І за що саме їй варто триматися, вона не знає.
«Ваш син/чоловік — герой…», «Герої не вмирають…» — героїзація загибелі неоднозначно сприймається рідними воїнів. Вона певним чином натякає їм на виправдання смерті, а це болісно.
Як правильно допомогти?
Ідеальний варіант прямо запитати людину про це, використовуючи фразу: «Як я можу тобі допомогти?». Уникайте кліше «Якщо треба допомога — звертайся!». Не кожному/кожній вистачить рішучості потім попросити про підтримку.
Хочете обійняти — запитайте, чи можна?
Працюєте в одному колективі — запитайте, чи хоче людина говорити про свій біль. Не заглиблюйтесь у деталі трагедії — матиме потребу, сама розповість. Бачите сльози — уточніть, чи потрібно побути поруч або ж краще вийти (принести плед чи теплий чай)?
І ГОЛОВНЕ — не ігноруйте людину! На жаль, сценарій «мовчу, опускаю очі, бо не знаю, що сказати» — доволі поширений. І він травмує тих, хто і так у стані внутрішньої травми.
Слова «Я щиро співчуваю тобі!» — оптимальний варіант, який нікому не принесе шкоди, але продемонструє вашу готовність підтримати.
Comments