Анні «Афіні» Сорочинській — 23 роки. У 2018-му вона вперше пішла на війну. Добровільно і за власним внутрішнім переконанням. Анна закінчила одну з вінницьких шкіл із золотою медаллю і планувала стати політологом. Рішення зупинити навчання у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка прийшло тоді, коли розпочалася АТО. Зараз на фронті «Афіна» навчає менш досвідчених колег. Інтерв’ю з нею ми записували у кілька етапів, поміж її бойовими завданнями.
Чому ти вирішила воювати?
— У 18-му році я вперше побувала на війні. Я вирішила, що так буде справедливо з мого боку по відношенню до себе, до своїх переконань. У мене достатньо ресурсів, здоров’я і мотивації для цього.
У 2022-му всі говорити про майбутнє повномасштабне вторгнення. Чи було у тебе відчуття, що воно дійсно насувається?
— Щодо повномасштабного вторгнення… Я розуміла, що воно відбудеться на якомусь етапі, але я думала, що пізніше. Тому ранок 24-го лютого пройшов для мене… неочікувано. Прокинулась від слів моєї бабусі «Вставайте, війна почалась!» Швиденько зібралася і відправилась на точку збору.
Що на війні дається тобі найважче? Чи бувають моменти, коли абсолютно немає ресурсу щось робити далі?
— Найважче для мене на війні — втрачати побратимів, втрачати людей, з якими ми буквально рік їли зі спільної миски. Потім раптом одна ніч і дуже багатьох з них уже немає. Можу сказати, що на якомусь етапі у мене дійсно опускались руки, і єдине, що мене хоч якось втішає, це те, що я вже достатньо довгий час, окрім основної роботи, займаюсь навчанням особового складу з топографії та бойових систем управління. Мені приємно, коли хлопці повертаються з бою і дякують мені за ті знання, які я їм передала.
Що саме ти робиш як інструкторка?
— Я пройшла шлях від стрільця до гранатометника і врешті до людини, яка займається розвідувальними картами, інформацією, координатами. Так склалося, що бійці з досвідом беруть на себе ці функції. Зараз навчаю людей військової топографії. Вважаю, що такі знання надзвичайно важливі для піхоти, адже це і керування артилерією, і орієнтування на місцевості. Чим більше ти орієнтуєшся у цій темі, тим ти «живіший». Я сама цьому навчилася ще за часів ООС. Тоді я була у складі розвідувальної групи. Так сталося, що відчула потяг до вивчення карт. Потім цю інформацію систематизувала. Тепер передаю її іншим.
Чи доводилось тобі брати участь у звільненні населених пунктів?
— Я брала участь у звільненні населеного пункту Новий Биків Чернігівської області. Це був кінець березня-початок квітня 22-го року. Велике бойове завдання. Було дуже приємно зайти у населений пункт. Люди перелякані, вони плачуть, бо бачать українських солдат. І ми їм кажемо: «все, ви можете знімати білі пов’язки, тут більше не буде росіян».
Чи є особливості у військовій службі жінок? Чи важче їм порівняно з чоловіками?
— Чи важче жінкам у війську у порівнянні з чоловіками? З логістичної точки зору я ніколи не відчувала ніякого дискомфорту. У нас дуже хороші волонтери, дуже хороша турбота про особовий склад. Якщо підрозділ небайдужий до своїх бійців, то і чоловіки, і жінки будуть відповідно до своїх потреб усім забезпечені. Форма, засоби гігієни…всього цього завжди більше, ніж мені треба.
До речі, а твій чоловік… Чи не пробував він відмовити тебе від служби?
— Чоловік не відмовляв мене від участі у війні. Він знав, що я поїду. І сам він теж поїде. У мене — мій бойовий досвід, у нього — також попередній досвід. Зараз ми обоє воюємо.
Хто тебе чекає вдома?
— Мама з татом у Вінниці. Я стараюсь тримати зв’язок. Хоча інколи доводиться пояснювати так зване «правило трьох діб». Тобто все, що до трьох діб, це може банально не бути зв’язку, телефон може бути не при собі. А вже після трьох діб можна починати нервувати і дзвонити по контактних номерах.
Якою бачиш себе у мирному житті? Чим плануєш займатись?
— Після перемоги я себе бачу у тій справі, якою я займалась за пару років до повномасштабки. Я — перекладачка. Перекладаю книжки з англійської мови. Працювала у видавництві «Пропала грамота». Нещодавно вийшли три мої книги: «Щоденник легіонера» Джорджа Менінгтона, «Техаський ренджер» Наполеона Дженнінгса і третє видання російською називається «Похорон вікінга». Але українською поки що не буду розкривати його назву. Мій видавець зараз також на фронті. Він про мене досі пам’ятає. У нас є дуже амбіційні видавничі плани. Отож, після перемоги хочу знову перекладати книжечки.
Що, на твою думку, має змінитись в житті українців після цієї війни?
— Люди мають стати більш зрілими і засвоїти уроки повномасштабної війни з першого разу, тому що жодна людина не хоче, щоб на її будинок знову летіли ракети. Люди мають розуміти або хоча б мати базові уявлення про політику, про геополітику, про політичну ситуацію. Вони повинні почати поважати військових, тому що зараз війна відійшла від великих міст і люди знову сприймають її, як колись АТО. Ніби це щось далеке, це не з ними. Це відосики на ютюбі під веселу музичку. Війна — це не реалітішоу. Кожен такий відосик під веселу музику — це чиєсь життя, це людський піт і кров. Кожен звільнений населений пункт, кожна відбита зелена посадка — це люди, поранення, психологічні проблеми.
Люди мають зрозуміти, що ось цей відносний спокій тримається на військових.
Я також вважаю, що і в армії має трошки змінитись ставлення до людей. Люди не є безправні. У них десь є родини. Військові повинні мати нормальне забезпечення, щоб годувати сім’ї. Повинні мати мотивацію, щоб могти воювати, навчатись, покращувати свої знання для збереження життя.
Comentarios